Ангіогенез — утворення кровоносних судин пухлини

Ангіогенез — це суворо контрольована біологічна послідовність процесів, що включає активацію ендотеліальних клітин, ферментативне розщеплення базальної мембрани судин, клітинну міграцію, проліферацію та формування просвіту судини. За нормальних фізіологічних умов проангіогенні та антиангіогенні фактори перебувають у точній рівновазі, що запобігає неконтрольованому проростанню судин.

При злоякісних новоутвореннях пухлини переростають межу пасивної дифузії кисню (приблизно 1–2 міліметри), опиняючись у стані локальної гіпоксії. У відповідь на це фактори, індуковані гіпоксією, запускають постійну патологічну гіперекспресію проангіогенних сигнальних білків, насамперед фактора росту ендотелію судин (VEGF). Це явище, відоме як «ангіогенний перемикач», формує аномальну, дезорганізовану та надмірно проникну капілярну сітку, яка живить ріст пухлини та полегшує гематогенне поширення метастазів.

Розуміння ролі ангіогенезу допомагає пацієнтам усвідомити, як діє антиангіогенна таргетна терапія. Замість безпосереднього знищення злоякісних клітин, як це робить традиційна хіміотерапія, антиангіогенні препарати перекривають кровопостачання пухлини. Такий цілеспрямований механізм супроводжується специфічним спектром побічних ефектів, що піддаються контролю (наприклад, артеріальною гіпертензією), які вимагають окремого моніторингу, відмінного від токсичності хіміопрепаратів.

Сам по собі ангіогенез зазвичай не оцінюється за допомогою рутинних аналізів крові на окремі біомаркери в клінічній практиці, хоча в наукових дослідженнях визначають рівні циркулюючого VEGF. Натомість онкологи оцінюють його функціональну активність за допомогою КТ, МРТ або ПЕТ із контрастуванням, які відображають васкуляризацію та перфузію пухлини. Пухлинна тканина також може досліджуватися імуногістохімічно для визначення щільності мікросудин або пов'язаних генетичних порушень, таких як мутації гена VHL.

Ангіогенез має значення практично для всіх солідних пухлин. Особливо важливу роль він відіграє при нирково-клітинному раку (раку нирки), колоректальному раку, гепатоцелюлярній карциномі (раку печінки) та недрібноклітинному раку легень. Він також має істотне значення при гліобластомі, раку яєчників і раку шийки матки, де антиангіогенні препарати регулярно включаються до стандартних схем комбінованої системної терапії.

Розуміння механізмів ангіогенезу безпосередньо визначає застосування антиангіогенної терапії. До неї належать моноклональні антитіла (такі як bevacizumab), які зв'язують і нейтралізують ліганди VEGF, а також пероральні інгібітори тирозинкіназ (такі як sunitinib, pazopanib або lenvatinib), які блокують внутрішньоклітинні судинні рецептори. Ці препарати часто комбінують із хіміотерапією або імунотерапією для покращення доставки ліків та посилення імуноопосередкованого знищення пухлини.